190 років з дня народження Володимира Антоновича
18 січня 1834 року у містечку Махнівка Бердичівського повіту Київської губернії (нині це територія Вінницької області) народився український історик, археолог, етнограф і громадський діяч Володимир Антонович. Символічно, що того самого року в Києві відкрили Імператорський університет Святого Володимира (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка). В цьому закладі Володимир Антонович навчався на медичному та історико-філологічному факультетах, а 1878 року захистив дисертацію, став доктором історії та обійняв професорську посаду. Він був одним із організаторів Київської громади (1861), головним редактором «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» (1864-1880), членом-кореспондентом Російської академії наук (з 1901-го), одним із засновників товариства Нестора-літописця при університеті та його головою з 1881-го. Брав участь у створенні журналу «Киевская старина» (1882).
Діяч народився у польській католицькій родині дрібної шляхти, хоча рід Антоновичів мав давнє українське коріння. Його біологічним батьком був син угорського революціонера-втікача Янош Джидай. Батько не забував про сина й опікувався ним під час навчання того в ліцеї та гімназії в Одесі в 1844–1850 роках. Януш Джидай вплинув на літературні вподобання юнака і прищепив йому «демократичні» погляди. Це проявилося під час навчання Володимира Антоновича в Київському університеті, де він із низкою студентів створили неформальний гурток «хлопоманів». На противагу більшості польської молоді їхнього кола, ці люди відійшли від ідеалів відродження шляхетської республіки і вірності «польській справі». Вони поставили на перше місце відданість краю, в якому довелося жити, і його народу. Цю відданість насамперед втілювали в науковому вивченні історії краю та просвіті народу. 1861 року Володимир Антонович і його однодумці організували в Києві культурно-просвітницьке товариство – «Громаду».
Володимир Антонович був одним із тих, хто розпочав тісне зближення галицької інтелігенції та національно свідомих діячів із Центрально-Східної України. Він вбачав цілісність у історії «руських» земель Габсбурзької монархії та «українських» земель Російської імперії.
У публіцистичній праці «Моя сповідь» (1862) задекларував негативну роль для України історичної Польщі, чим викликав зливу ненависті й злоби. Першим виступив із концепцією споконвічності української самобутності (доводив, що українці є окремим, самодостатнім народом, а не «південною гілкою єдиного руського народу»), увів у науковий обіг термін «Україна-Русь». Організатор археологічних з’їздів в Україні. Його вважали мозковим центром, інтелектуальним мотором українського руху.
«Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий, – констатував вчений у 1891-му… Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу – це буде корисніше для неї, аніж вплив російської літератури».
Вченого справедливо можна вважати батьком української національної історії. Володимир Антонович був автором масштабного проєкту, який блискуче втілив його учень Михайло Грушевський. Задум Володимира Антоновича полягав у тому, щоб подолати фатальний рубіж середини 13 століття і показати, що, попри монгольське завоювання, населення «південної Русі» не зникло, її історія не обірвалася, а органічно тривала аж до козацької доби. Вчений акцентував не на правителях і аристократії, а на широких верствах суспільства і територіальних громадах – тобто, на «народі». Тоді це був єдиний переконливий спосіб побудувати тяглість тисячолітньої української історії всупереч змінам династій і поділам держав.
Свої ідеї Володимир Антонович не оформив у великій цілісній праці. Він розумів, що для такого проєкту необхідна довга кропітка підготовча робота, з якою один історик не впорається. Саме тому вчений спонукав своїх численних учнів займатися дослідженням окремих тематичних відрізків домодерної історії українських земель для того, щоб разом із них можна було звести міцну споруду національної історії. Найталановитішим із його учнів був Михайло Грушевський, який отримав для дослідження ключову тему – історію Київської землі з 11 до 15 століття. Його дипломна робота – «Нарис історії Київської землі від смерти Ярослава до кінця XIV століття», з’явилася окремою книжкою. Фактично, вона стала заготовкою для перших томів «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Ця монументальна праця реалізувала мрію, виплекану Володимиром Антоновичем.
