100 років з дня народження Леоніди Світличної, дисидентки, педагогині, громадської діячки

Леоніда Світлична, дружина видатного українського правозахисника, поета і літературознавця Івана Світличного. Вона належала до тих рідкісних українських жінок, котрі не лише підтримали своїх чоловіків у їхній боротьбі з режимом за права нації та людини, за національну гідність, а й з подиву гідною жертовністю пронесли підхоплений зі слабнучих рук смолоскип до останнього подиху.

Леоніда Павлівна Світлична (із роду Терещенків) народилась 2 квітня 1924 року в Києві. Хрещена в Українській автокефальній православній церкві Покрови на Солом’янці. Перші її зорові враження - Андріївський собор і двохсотлітня липа, звукові - українські пісні, які дуетом співали батьки. В юності носила польові квіти на могилу матері Мазепи і на гробки воїнів полку ім. Богдана Хмельницького, розстріляних Муравйовим.

Початок шкільної науки збігся з голодомором, дорогою до школи бачила померлих. Перший день війни застав її, першокурсницю Будівельного інституту, на геодезичній практиці. Рятуючись від примусових робіт у Німеччині, стала студенткою Медичного, потім Гідромеліоративного інститутів - єдиних тоді вузів. У вересні 1943 року німці вигнали залишки населення з Києва. Перебувши трохи в гробівці на Байковому цвинтарі, Леоніда з мамою повернулася додому у Фролівский монастир. «Та дорога через порожній Київ, коли будь-хто міг нас убити, - одна з найстрашніших згадок у житті», - розповідала вона незадовго до смерті.

З майбутнім чоловіком, Іваном Світличним, познайомилась у бібліотеці ім. Вернадського. У 1956 році вони одружилися. Жили тяжко, бо зарплати були мізерні, а потрібно було допомагати матерям. З Івановою жадобою до книжок про якийсь одяг нічого було й думати. Іван із притаманним йому лідерством був завжди в центрі всіх громадських подій. Леоніда забезпечувала сім’ї надійні тили, була "ґарантом будем-перебудем", як писав у присвяченому їй сонеті Іван. Чим могла допомагала родинам політв’язнів.

Вийшовши на пенсію, була з Іваном у засланні на Гірському Алтаї. Коли 1981 року в нього стався інсульт, 9 місяців провела з ним у лікарні, потім 18 місяців до кінця терміну жила з ним у гуртожитку. У січні 1983 року привезла його до Києва.

Підготувала до друку книжку «Серце для куль і для рим», яка вийшла в 1990 році. Після смерті Івана разом із його сестрою Надією Світличною видали книгу його віршів «У мене - тільки слово» і збірник спогадів «Доброокий».

Лесь Танюк, учасник правозахисного руху, згадував: «Це була дуже світла Людина. Вона цементувала всю дисидентську «діаспору», виконувала величезну роботу. Леоніда Павлівна, як і Оксана Яківна Мешко, належать до тих фундаментальних жінок, без яких український інтелектуальний рух опору не міг відбутись.

Без неї творча спадщина Світличного не була б реалізована, бо саме вона доклала велетенських зусиль для опрацювання і підготовки до друку листування Івана Олексійовича. Це воістину титанічна й подвижницька праця – 12 тисяч сторінок! Саме Льоля зробила Івана Світличного надбанням і майбутнього, а не тільки меморіумом...»

Померла 18 лютого 2003 року в 78-річному віці у Києві, де й народилася. Похована в одній могилі з чоловіком на Байковому кладовищі (ділянка № 33).

Написала кілька книжок спогадів: «Доброокий», «Не доходять ненаписані листи» (видана під назвою «Іван Світличний. Голос доби»).